планета рудої кульбабки...

де ж та межа і чи вона взагалі буває?..

2010-07-29T16:23:00.000+03:00

де ж та триклята межа між наполегливістю/назойливістю/набриданням і турботою/переживанням/піклуванням про людину?що робити з тим, що тобі справді непофіг на чуже життя і чужу долю (чи це, блін, так малоймовірно?), ати просто тупо боїшся набриднути, бо не розумієш, що насправді може означати мовчання тієї людини: зайнятість/небажання_тебе_чути/відсутність_можливості_відповісти/і т.д.т.п.? і зайвий раз просто стримуєш свої руки потягтись до телефону набрати номер чи смс, хоча від пеерживання може рвати на шматки...ні, в матері терези я аж ніяк не записувалась, але що ж робити з таким, йо-ма-йо, характером? (людинолюбство в мені лише до певної міри) привчатися змовчувати, робити вигляд, шо ніц не відбувається, і тупо пофіг на усе все? бо просто боїшся набриднути людині зі своїм піклуванням...

адідас-кольори

2010-07-08T15:37:00.001+03:00

null

2010-06-30T18:30:00.004+03:00

І все так дивно в цьому світі... ні, кажу тупо... і неправду. Усі у світі логічно. Усе впорядковано. Я сиджу на третьому поверсі торговельного центру, сьорбаю запашне американо і дивлюсь на сім'ю внизу, яка споглядає за двома сороками, що заграють чи чіпляються одна до одної (що, власне, часом те саме), я дивлюсь і за тими, і за тими, а у цей час хтось... дивиться за мною і розуміє краще за мене безглуздість оцих моїх "умовиводів"...

2010-06-27T01:05:00.000+03:00

дощогедонізм

2010-06-25T22:23:00.003+03:00

я сьогодні вперше раділа дощу... раділа, мов мала дитина, що вперше його побачила. і дарма, що штани щойно випрані, що вони вимокли до нитки, можна викрутити з них цілу калюжу води, дарма що вони улюблені, дарма що ноги в не менш улюблених сірих капцях плавали, аж хлюпало ... усе те дарма-дарма-дарма... дарма, що гриміло, аж у вухах закладало, і що я тієї грози боюсь як чорт ладана, дарма, що в руках була улюблена зелена парасоля, враз захотілось її прибрати - підставила обличчя дощу... благодатно... чомусь в голову прийшла раптом мелодія "ламбади", і я її мимоволі наспівувала до самого дому. на серці стало так радісно, мовби страшенно від чогось полегшало, ніби камінь впав не тільки з душі, а й з голови ... стало так вільно... так, мовби плаваю в цих краплях, розгортаючи стьожки дощу руками, мовби він змиває з мене важких та сірий шар "моєї утоми" (назад до коцюбинського), того змученого стану, що плентається шлейфом за мною вже третій день, що окутує мене, мов саван, і не дає дихати, не дає думати, не дає відчувати себе повноцінно живою, тією, що радіє життю...

Decorate Decorate - Surname of Copenhagen

2010-04-03T20:40:00.001+03:00

2010-03-06T17:00:00.001+02:00

"Ходить Гарбуз по…

Автор плэйкаста: SvitLana
Создан: 11 сентября 2008 11:27

клип по фильму "Нана". песня Anna Tsuchiya - Kuroi Namida

2010-02-27T22:05:00.001+02:00

we are the world

2010-02-27T21:55:00.001+02:00

це варто подивитись)

2010-02-27T21:46:00.000+02:00

проФФесорський глюк

зимові соняхи))

2010-01-31T21:31:00.005+02:00

діаметри: 35-38,5 см

нитки: акрил, гачок 1,2

Антон Чехов - великий український поет!!!

2010-01-30T14:57:00.002+02:00

Янукович у прямому ефірі назвав Чехова - великим українським поетом!!!

7 помилок під час в*язання амігурумі

2010-01-29T01:58:00.000+02:00

http://www.amigurumi.com.ua/master-class/99-7-oshibok-kotorye-delajut-pochti-vse-novichki

квіточки для принцески маші)))

2010-01-21T21:22:00.000+02:00

висота: 5,5 см

до каво_чаю))

2010-01-21T14:53:00.000+02:00

діаметр 12 см

2010-01-09T16:02:00.001+02:00

оливкові колечка

2010-01-02T16:33:00.002+02:00

срібно-срібло (продовження)

2010-01-02T16:17:00.002+02:00

нарядні оливки

2010-01-02T14:54:00.001+02:00

діаметр 3 см

срібно-срібло

2009-12-13T22:25:00.000+02:00

2009-12-13T20:01:00.000+02:00

як завжди, кольори несхожі на справжні(((

фіолет

2009-12-13T17:26:00.001+02:00

висота за швензами 6см

"молоко з росинками"

2009-12-12T23:46:00.000+02:00

розмір 6*5 см

брошка для бубленяти))

2009-12-06T21:05:00.000+02:00

довжина - 12 см
квітка - 5 см

чоко)

2009-12-06T12:16:00.000+02:00

висота зі швензами 6,5 см

сережки для аніки))

2009-12-06T00:19:00.000+02:00

перші сережки "нє_судітє_строго"))))

2009-11-29T12:22:00.001+02:00

висота зі швензами - 8,5 см

висота зі швензами - 5,5см
висота зі швензами - 7см

двоє із ларца однакових з лиця)))

2009-11-21T15:52:00.002+02:00

ширина: 5,5-6 см

мобільна цукерочка)

2009-11-20T22:51:00.001+02:00

довжина: 6см

рибка для рибки)))

2009-11-20T22:50:00.002+02:00

розмір: 3*6 см

черешеньки-вишеньки)

2009-11-20T22:47:00.002+02:00

висота: 6,5 см

мухоморчик

2009-11-17T21:55:00.001+02:00

мухоморчик))) насправді червоний, простого червоного кольору)
розмір: 6,5*6

золота_рибка

2009-11-16T22:16:00.001+02:00

все одно кольори якось не схожі на ті, що у житті(
розмір: 6*8

2009-11-15T00:58:00.001+02:00

розмір: 4,5*5

отаке мобільне жабеня )

2009-11-14T03:34:00.001+02:00

розмір: 4,5*5

самотність вуст...

2009-11-12T04:14:00.005+02:00

моїм губам так самотньо... я хотіла би тебе цілувати якомога частіше... вдихати в тебе частинку себе... моїм губам самотньо... аж настільки, що закриваю очі і бачу - я цілую тебе... цілую жадібно, наче спрагло п*ю... п*ю тебе... всього до останку... п*ю і не можу напитися... самотньо, моїм губам самотньо... вони вже не просто сумують за тобою, вони знемагають та прагнуть твого поцілунку... вони пам*ятають твою шкіру та твій смак... вони голодні... так, любий, ти ризикуєш бути просто розтерзаним ними при зустрічі... бо їм зараз так самотньо... бо вони такі спраглі... спраглі та самотні... їм пусто... їм порожньо... вони прагнуть доторкнутися твоїх вуст... випити тебе всього до останку та наповнити собою... вони прагнуть того сакрально-містично-інтимного дійства... жадібного цілунку... вони прагнуть... їм самотньо...

мышь серая)

2009-11-11T01:48:00.000+02:00

вареник))

2009-11-10T23:14:00.003+02:00

розмір: 2,5*5,5

черепах)

2009-11-09T22:26:00.001+02:00

розмір: 7*4,5

даст_іст_мішь)))

2009-11-09T02:51:00.002+02:00

розмір: 6*2,5

хендмейд)))

2009-11-08T18:57:00.003+02:00

розміри: 5,5*3

висота котика: 6 см

задуха у натовпі...

2009-10-10T00:22:00.004+03:00

Жити у своєму мікрокосмі... мати рідних, друзів, знайомих, знати якихось людей в обличчя, приблизно розуміти, яке місце вони займають у твоєму, у чиємусь житті, іноді хотіти зайняти зовсім інший стілець у долі іншої людини... і при цьому не задумуватись про те, що, крім твого, є ще мільярди мікрокосмів... Сидиш у читальні: оцього хлопця ти вже бачила тут з першого курсу, у нього є дівчина, вони навчаються разом, він щось сидить пише, він потім кудись піде, щось буде робити, у нього також є якісь проблеми, є захоплення, бажання, можливо, тобі було би цікаво про них дізнатись, але немає потреби: навіщо знати такі подробиці про якогось хлопчину. Ота повненька дівчина на зупинці: чому в неї такі сумні очі? Можливо не може знайти своє кохання?.... Стоп, на ній обручка. Можливо, чоловік не кохає, або не коханий.А можливо, якісь проблеми у батьків, у дитини, на роботі, відсутність роботи, борги, невдачі, непорозуміння, відсутність грошей, погане самопочуття, пошук себе у житті, пмс, думки про долю своєї дитини в цьому світі, про те, як не хочеться втрачати батьків, ніколи, не втрачати друзів (чому ж вона мене зрадила, а ще подруга?...)... Усе...вона поїхала, її очей більше немає. Гм... а ці двоє навчаються на паралельному потоці, почали зустрічатись. Цікаво... ніколи б не подумала, що таки зустрічатимуться, хоч він і ходив за нею слідком вже давно... На перший погляд, у неї зовсім інші запити та смаки в житті. А він надто простий для неї. Болить голова... як же страшенно болить голова... заходить на дощ... думки закручуються довкола мене, обмотуючи мені шию, руки, груди, ноги, мені важко дихати, мені немає змоги випростатися, я хочу звільнитися, я хочу вдихнути... я хочу... хо-чу-вдих-ну-ти...вдих-ну...вдих...

фотограф для самых маленьких)))

2009-09-20T11:13:00.000+03:00

http://www.blogbaster.org/post110131492/?upd

діти малюють за прочитаними книжками

2009-08-25T13:42:00.001+03:00

http://www.bookforum.com.ua/content/ya-lyublyu-chitati.html

куклы

2009-08-25T00:23:00.001+03:00

http://www.liveinternet.ru/users/-krasota-/post108843867/

«Про героїв і зрадників. Вічні сюжети в літературі»

2009-08-16T19:18:00.001+03:00

http://vsiknygy.net.ua/index.php?module=overview&id=780

неповторимая...

2009-08-15T16:00:00.003+03:00

пристрасть...

2009-08-15T15:05:00.000+03:00

трагическая судьба Деляры Дараби

2009-08-15T14:12:00.000+03:00

http://smi.marketgid.com/news/6587

акропроза?..

2009-07-22T15:25:00.002+03:00

Я постійно чекаю її в гості,
Коли вона прийде, можливо, навіть вип'ємо кави чи гербати… але то буде лише тоді, коли вона прийде особисто
До мене, у іншому разі я вкажу їй на відчинені двері, хоча знаю, що вона не піде. Вона йде сама, лише коли розуміє, що або помилилася дверима, або переплутала час, а може, то пустував її годинник…
Отак і чекаю її… чекаю і водночас не хочу, щоб вона приходила. І не тому, що не маю кави чи печива, чи гербати, а просто не хочу
Бачити її навіть на порозі. І вона про це знає. Вона знає, що є непроханою гостею.
Розумію, що чекати і не бажати відвідин  це дивно, але я чекаю без бажання,
Ентузіазмом тут і не пахне: я її чекаю, бо…я її боюсь…
Ті, хто кажуть, що не бояться її, певно, брешуть, або…або вона пила вже в них каву не вперше… Та й
Евакуюватися з фуршету не вийде…
Що я їй скажу, коли побачу? Мабуть, я спитаю, як їй живеться
Отак, у постійних прокльонах, чого б їй хотілося насправді. Можливо, вона хоче лише
Сидіти в себе вдома і тихесенько в'язати шкарпетки, сидячи біля комину, або хоч біля вікна… А ще би я спитала, чи вона одна така, чи,
Може, вона має сестер чи подруг? Хто постачає їй
Енергію для існування? Чи любить вона щось або когось…
Розсмішила саму себе… Найпарадоксальніше те, що скільки не готуйся до її приходу: прибирай, грій воду у чайнику, купуй печиво чи цукерки,
Та завжди вона застає зненацька, а ти ніби й зовсім не чекав на неї…
Іще вона не бере хабарів, скільки
Не пропонуй: не бере і все тут, і крапка.
"Е-ні!  кажеш ти.  Я хочу три крапки!
Бодай дві, але аж ніяк не
Одну…"
Юсом ладен перед нею стати, аби лише чи довше посиділа  для цього й кави дорогої запасла  чи
Сказала, що помилилась дверима…
Ь
Як не крути, але цього разу навіть її годинник не помилився, і все так, як має бути…
(Вона прийшла,
Сіла,
Та чаю ми не пили, бо прийшла не до мене,
Усміхнувшись,
Сказала: "Вип'ємо ще колись")

моя ковдра

2009-07-22T15:15:00.002+03:00

12.03.2008 р. близько опівночі
Що дає мені слухання музики? Можливість перебувати в іншому вимірі, а, можливо, й у двох одночасно. Це як коли ніби слухаєш людину, а сама думаєш про своє і не береш участі в переживаннях, навіть не намагаєшся утнути, що тобі оповідають. Так само і з музикою: ти ніби тут, фізично ти у цьому вимірі, у цьому світі, а насправді розумом уже давно його покинула і відлетіла безтілесним духом у безмежний простір своїх думок. Ти механічно купуєш квиток, демонструєш кондуктору студік, переходиш дорогу, заходиш в універ, піднімаєшся сходами, доходиш до аудиторії і починаєш розуміти, що треба повертатись, виринати з-під теплої ковдри свого махрового всесвіту й спускатись з сьомої хмаринки-думки на колючу, мов стерня, бетонну підлогу аудиторії. І ти з нетерпінням чекаєш, шукаєш вільних хвилин, щоб можна було зануритись у прозору капсулу чи то пак сплести кокон із шовкових прозорих думок свого недоторканого світу, щоб заховати тонку, ще не зашкарублу, шкіру від мільярдів голок цього життя. Це можливість абстрагуватись, коли не можеш прийти додому, забитись у найдальший куток і накритись з головою кашеміровим покривалом.

14.03.2008 р. близько шістнадцятої години в університетській столовці
Це так солодко – слухати музику саме у навушниках. Якби те ж саме лунало з динаміків, і це чули всі, це було б вже не солодко. Тоді б і твоя улюблена музика почала дратувати. А так ти відчуваєш, що знаходишся у своєму вимірі. Звуки створюють той невидимий футляр, у якому ти ховаєшся від інших: від тих дівчат, що регочуть за сусіднім столом, і тобі іноді здається, що регочуть з тебе, від того чоловіка, що їсть так, ніби у нього зараз усе це заберуть або через п'ять секунд має статись армагедон, а він хоче наїстись востаннє перед смертю. А тобі байдуже, ти у своєму світі, у тебе своя галактика, і менше за все хочеться, зустріти зараз когось із знайомих, бо доведеться висмикувати навушники, вітатися, відповідати на нікому не потрібні запитання про те, що ти тут робиш одна, куди йтимеш далі, яка сьогодні гидка погода. А тобі зараз хочеться побути самій! Залиште мене! Мені треба подумати! Моя голова вже перетворилась на сміттєзвалище думок, інформації, пліток, новин, переживань. Я стомилась! Я стомилась переживати! Але зупинитись не можу! Це сміттєзвалище не дає спокою. Воно вже перетворилось на чорну діру, від накиданого нового старе не згниває, воно просто опиняється десь далі, десь глибше і періодично дає про себе знати гнилим запахом давнини. І я прискаю освіжувачем із реклами, бажаючи знищити той ненависний запах, але він змішується із ароматом освіжувача і стає ще гидкішим, бо тепер той спогад забарвлений ще й новими переживаннями. І я не можу його знищити, бо він знаходиться так глибоко, його привалено такою кількістю нового сміття, що його просто не дістати. Він розкладається повільно, декілька десятків років, і щоразу смердить огидніше. А ще кажуть: "Час лікує!" Ніфіга!! Він лише зменшує біль, але не знищує його причину – спогад. Мабуть, це якийсь витончений, прихований мазохізм, бо саме тоді, коли ти заховуєшся у свій махровий всесвіт, з головою накриваєшся від усіх покривалом, саме тоді й починаєш відчувати цей огидний запах, до нього домішуються "аромати свіжоспеченого сміття", яке впало в черепну коробку не так давно – сьогодні, вчора або й тиждень тому – і в тебе погіршується настрій, зникає бажання щось робити, ти перетворюєшся на йкогось зомбі, який занурений увесь усередину себе, а якісь дії виконує за звичкою, автоматично. Але тобі байдуже, що подумають ті, що навколо. Ти їх не знаєш, вони – тебе. Тому тобі пофіг на їхню думку. Щось не подобається? Не мої проблеми! Мене влаштовує і мій погляд, і мої рухи, і поза людини, яка "втикає"!

смішні бажання?

2009-07-22T15:10:00.002+03:00

Я воліла би бути черепахою… я хотіла би мати такий самий непробивний панцир, завдяки якому фіг хто мене вкусить чи пак навіть подряпає, завдяки якому можна будь-якої миті заховатись від усіх і фіг хто достукається і догукається, вилізу, коли сама схочу того… черепаха нікуди не поспішає, або просто не показує того, або, можливо, не вміє спішити… вона так повільно рухається у воді, вона мовби насолоджується кожним своїм порухом, кожною краплиною, що обтікає її тіло… спостерігати за черепахою у воді можна безкінечно… це затягує… розслабляє… навіть трохи гіпнотизує… настільки, що певної миті починаєш думати, що і сама так можеш… Але я не хотіла б жити так довго, як живуть черепахи…
Я воліла би бути спрутом… хотіла би мати такі довгі слизькі, моторошні щупальця… хотіла би, щоб мене хоча б приблизно так боялися… боялися того, що я будь-якої миті можу пахнУти в пику отрутою… і порятунок буде неможливий в принципі…хотіла би мати стільки сили… Але не хотіла би бути такою потворною…

Я воліла би прожити, як метелик, один день… відчути, як воно, знати, що в тебе є лише один день… як воно цінувати кожну секунду… як би я провела той день… прожити… згоріти… і не залишити по собі нічого, крім швидко тлінного малесенького кольорового трупика… Але я не хотіла би потрапити в колекцію якогось сноба, так і не доживши свій один день…

Я воліла би бути книжкою… мати дуже обмежену кількість інформації, навіть якщо вона буде про те, як зробити євроремонт у сільській халупі, або про те, як, де, коли і з ким Періс Хілтон…. Але я не хотіла би бути замасленою сотнями рук, при тому, що жодні з них можуть не виявитись хазяйськими…

Я воліла би бути родинною каблучкою, що переходить з покоління в покоління… мати свою довгу історію, яка передається з "доповненнями та виправленнями"… каблучкою, яка матиме стількох власниць, її одягатимуть під такі різні вбрання, починаючи з атласної вишуканої сукні і закінчуючи джинсами чи міні спідничкою… Але я не хотіла би, щоби мене здали у ломбард і так ніколи і не повернули заради спасіння своєї (а ще гірше, як якогось покидька) ***и…

Я воліла би бути… Але то вже не важливо… Нічого не важливо… Зараз я хочу бути птахом… я стану птахом… лише один крок…і я полечу… лише один крок уперед… і я стану птахом…

Дощовий п'ятнадцятий день вересня року 2008

перед очима старе місто...

2009-07-22T15:01:00.003+03:00

Перед очима старе місто. Велика дитинка десь там, угорі, бавлячись, розсипала з великої картонної коробки одноповерхові різнокольорові будиночки і не схотіла їх розставляти, щоб було гарно, і збирати назад також полінувалась, бо захопилась великим червоним метеликом, що заблукав у хмарах. І тепер вони майоріють переді мною різнофарбними дахами, де-не-де помічаю нові, ніби лялькові, пластикові, мертві будинки, вони виглядають несправжніми. І зовсім не вписуються у пейзаж одинокі високоповерхівки-новобудови, вони – мутанти-переростки, що випадково заблукали у старому місті, шукаючи вночі (після якоїсь чергової гулянки) дорогу додому, у місто нове. Невже це я на себе постійно кажу: "Урбаністична дитина, я дитина міста!"? І звідки такі думки? Ця панорама заколисує, налаштовує на іншу хвилю, на іншу частоту, уводить в дивний гальмівний, медитативний стан. Це активізувалась якась невидима, прихована скринька у моїй голові, яка приймає інформацію та живиться тільки від цього природного джерела. Відключаються усі інші чуття: я вже не помічаю, не чую, не хочу чути галасливі змінні натовпи шалених туристів за спиною, розмови перехожих про сьогоднішню погоду, тости, що доносяться з веранди кафе. Я дихаю в такт з вітами дерев, у середині резонує спів птахів (і здається, що то прокинулась і співає моя душа), я закриваю очі і тону… я стаю одним цілим із вітром і сонячним світлом… я насолоджуюсь цією миттю… я не знаю, як мене звати, хто я і звідки… я не хочу знати… я не хочу про це думати… це неважливо… кому є до того діло… якщо навіть мені все одно… земля випливає з-під ніг… але це не страшно… бо я не падаю, а злітаю… а думки залишаються на землі… вони там непотрібні… там потрібні відчуття… там потрібні почуття… мені треба навчитись всотувати через шкіру це повітря, це сонце, це дихання вітру, щоб можна було носити його з собою, у своїй крові… щоб можна було його передати, подарувати, поділитись… щоб відчувати… щоб жити…
Щось мені заважає, щось ріже мені очі… щось яскраве… неприємне… дратуюче… Відкрила очі: засліпив яскравий промінь… поступово звикаю до світла. Звідки долітає ця блискуча стріла і пронизує свідомість? Переходжу трохи вбік, бачу джерело – дах будинку через дві вулиці… То хтось грається зі мною…

Я жив угорі, у хмарах. Я любив стрибати з однієї на іншу, граючись з вітром: він роздував пір'їнки на моїх крилах, я дозволяв йому гратись моїм волоссям, ми бігали наввипередки. Я пив дощову воду, їв нектар, що мені приносив друг вітер… Я не любив компанію моїх братів і сестер, моїх одноліток, не любив їхні ігри, їхні жарти… Більше я любив Вітер і Сонце: мовчазні, але можуть сказати більше за них… Я малий, тому ще нічий, тому вільний, тому нікого не оберігаю, не піклуюся… одним словом, сам по собі. Я любив сидіти на найнижчій хмаринці, звісивши ноги, і дивитись униз: бігають якісь мурахи, пересуваються якісь крапочки, несхожі на мурах, різнотрав'я, калюжі, шматочки льоду… Я бачив, як вітер часто ходив туди гуляти, як він тікав гратися з травинками, з водою в калюжах, іноді підкидав і самих мурах… Але він ніколи не розповідав про ті свої ігри, не розповідав, де був, що і кого бачив, що бачив там, унизу, куди так часто літають старші і також не розповідають… Я ревнував вітер до того життя, він став частіше бувати унизу, ніж зі мною у хмарах, він частіше грався з калюжами і травою… Я ходив сумний… Я посірів… З мене почали сміятися брати… Сестри ж просто не розуміли… не розуміли того, що мені сумно… що мені тісно… я хочу туди… униз… я хочу пізнати щось нове… я хочу подивитись те місце, де так часто гуляє вітер, куди літають старші… до кого вони літають…

Я не знав, скільки мені доведеться летіти, куди і як приземлюсь, що або хто на мене там чекає, чи повернусь назад… але мене це не лякало… я відчував солодкий трепіт незвіданого, приємне хвилювання… руки тремтіли… крила були невпевненими у силі, наче доведеться летіти вперше… але мене це не лякало. Я прийшов на свою улюблену хмарину, сів, звісивши ноги, хотів насолодитися цим видом (а раптом востаннє), хотів закарбувати у пам'яті ці емоції. Я звівся на ноги… закрив очі… наповнив груди чистим прозорим повітрям… розправив руки… крила… дихання стало спокійним… серце б'ється рівномірно… починаю падати… через пару секунд крила отямились і рятують від падіння… я віддаюсь новому відчуттю… віддаюсь беззастережно і до кінця… і мене це не лякає… навіть якщо зараз я розіб'юсь…

Я не знаю, скільки летів. Я помітив щось обшарпано червоне і вирішив летіти туди на нього, сам не знаю чому (але хіба це важливо?). По мірі наближення я побачив, що воно (це обшарпано червоне) є дахом якоїсь обшарпано бежевої коробки. Ось я приземляюсь.

Я бачу тих мурах, тільки тепер навряд чи їх можна так назвати, адже дехто з них більший за мене майже вдвічі, але є такі ж ростом, як і я. вони в дивних кольорових одежах, вони чимось схожі на нас, але у багатьох злі очі, пошарпані, ніби побиті обличчя, заклопотаний погляд, вони не підіймають голови, вони всі кудись біжать, не бачать один одного (чи не хочуть бачити?). Від цього мені стає сумно і страшно. Я сиджу на дахові цієї коробки, у якій виявляється живуть ці мурахи, то є їхньою домівкою. Я сиджу так само, як на своїй хмарині, звісивши ноги, згорнувши крила. Цих коробок так багато довкола і вони такі різні, дуже різні, деякі зовсім не вписуються: виглядають занадто штучними і несправжніми (не знаю, звідки в мені такі думки з'явились, адже я не знаю, як повинно бути, просто відчуваю, що вони несправжні, мертві, не дихають). Ці мурахи дратують мене своєю метушливістю… ні, не дратують… засмучують… хочу крикнути їм: "Підійміть голову! Подивіться на сонце! Подивіться на дерева! На птахів! На ту хмарку у формі зайця! Невже калюжа під вашими ногами та носки ваших і чужих ботинків – гарніше?"… але вони не почують мене, бо не хочуть, бо не чують навіть одне одного… але який тут краєвид… він заспокоює мене… мені від нього робиться світло і тепло… спокійно і легко… зовсім як вдома…

Ай! Мало не порізався! Дзеркало. Шматок розбитого дзеркала. І хто його міг тут викинути? Хотів би я себе побачити… але, мабуть, то і правильно, що не бачу, а навіщо?... мабуть, мене не бачать і ці мурахи… і це також добре…

Але хто то?… якась інша мураха… вона і схожа на тих і не схожа… вона дихає на повні груди… вона зараз злетить без крил… їй сумно… але її сум світлий… вона не така… в ній щось є… я відчуваю її… я відчуваю, її сум… її стан… я також хочу летіти… летіти з нею… цікаво, а вона мене бачить? Добре, що є сонце… перевірю… а раптом, бачить… дарую тобі сонячного зайчика… лови його… побачила… я порушив її спокій… вона бачить мене… вона бачить не зайчика від дзеркала, а мене…

Значить… я тепер не нічий? Я вже виріс? Став таким, як інші дорослі там, у хмарах? Я належу їй?... Я твій!.. Я буду з тобою…

Переходжу трохи вбік, бачу джерело – дах будинку через дві вулиці… То хтось грається зі мною… І кому ж це не йметься? Обшарпано червоний дах будинку… біле світло… крила… золоте волосся, що звилось кучерями… ноги підкосились… такого не буває… не може бути… це якийсь жарт… ні!.. досить себе обманювати!.. я щойно майже літала… і я кажу, що не буває?... ти так вчасно з'явився в моєму житті… тепер точно все в мене буде добре… тепер точно… буде добре… бо в мене є ти…

28й і 29й квітневі дні 2008 р.

просто_одна_ніч

2009-07-22T14:49:00.002+03:00

Вона сиділа, підігнувши ноги так, що коліна мало не торкались підборіддя, обнявши ноги руками, і була схожа на маленьку залякану істоту, яка забилася у найдальшому кутку, неначе загнана хижаком. Насправді ж Вона сиділа на своєму ліжкові, і ніде поблизу, на щастя, не було хиака, навпаки, поряд спав, час від часу прицмокуючи, мов дитина, досить давно знайомий чоловік. Він спав, зморений важким робочим днем і тим, що було близько півгодини назад. А Вона не могла заснути. Вона загорнулась до підборіддя у м’яку ковдру і стала схожа на один великий м’якенький клубочок, який виглядав так беззахисно і по-дитячому, що хотілось Її пригорнути, захистити (але кому?). Вона ніби хотіла заховатись, забитись у найвіддаленішу щілину, найпотаємніший куток квартири або краще − Всесвіту. А він лежав поряд і тихо сопів, не помічаючи і, звісно, не знаючи, що з Нею зараз відбувається. У кімнаті було темно, Вона навмисно вимкнула світло, щоб нічого не бачити, ні себе, ні його. Але у відкрите вікно по-хамськи світив вуличний ліхтар і робив видимим те, що хотілось бачити найменше. Листя винограду, який ріс під вікном, вигравало на вітрі й відкидало дивні тіні на підлозі, ковдрі, стінах, воно ніби гралося з вітром, ніби фліртувало з ним, казало "погладь мене, побався зі мною ще трошки, нам же так добре разом, так весело!" Вона сиділа й дивилась у вікно, а точніше − у сторону відчиненого вікна, а насправді дивилась у нікуди, у порожнину. Вона дивилась і не бачила нічого, у Її голові не було думок, Вона ні про що не думала в цю мить, просто сиділа й просто дивилась кудись туди, де, можливо(!?), хтось такий самий сидить і дивиться у своє відчинене вікно. Раптом Вона ніби прокинулась. Насправді ж було таке відчуття, що Вона повернулась у цей світ після кількахвилинного забуття… і помітила це листя, наче побачила його вперше. Так, звичайне листя винограду, що обплів Її вікно. Вона побачила гру листя і вітру, і Їй раптом захотілося перетворитися на листок або вітер і стати такою ж вільною, як вони… Тут Її думки-мрії перервалися, і Вона перевела погляд на нього. Ліхтар добре освітлював його обличчя, яке Їй враз здалось таким чужим, таким стороннім. І що у них спільного? Що він робить у Її ліжкові? Чому Вона з ним? Коханка… Ні! не коханка! Утриманка… Так, тепер Вона все зрозуміла, і це Її зовсім не злякало. В одну мить все стало на свої місця, ніби якийсь туман до цього нахабно панував у Її голові. Вона зрозуміла, що тримає Її, − гроші… так, Вона його утриманка. Раніше Вона просто не думала про це, не хотіла думати, не пускала ці думки в голову, не хотіла, щоб Їй було так, як зараз: враз стало так соромно і гидко, що Вона спробувала ще дужче закутатись у ковдру, шукаючи захисту і схову. Чому не коханка? Та тому, що Вона його не кохає і ніколи не кохала, та й він навряд чи кохає Її. Просто лялька, жива іграшка великого хлопчика. Жовте світло ліхтаря і тінь від грайливого листя зробили його обличчя для Неї ще гидкішим.
На беззоряному небі − очевидно, крізь хмари − визирнув місяць. Повний місяць, після якого буде новий, "молодий", і Її нове життя. Вона вже була впевнена в цьому. Місяць пестив Її обличчя, гладив розкуйовджене волосся. Тепер вони разом почнуть нову книгу своїх життів. Вона вже це знала напевно… Так як знала й те, що зранку не побачить того, що лежав поряд, більше не побачить ніколи, бо не хоче бачити, навіть не хоче нічого пояснювати. Сказавши "на добраніч" місяцю, Вона взяла подушку, ковдру й пішла в іншу кімнату, де нарешті заснула, бо була щаслива, що тепер Вона знає, чого хоче, і знає, що у Неї тепер є Місяць…

вони

2009-07-22T14:34:00.002+03:00

(27.07.08, друга година ночі)
Вони кажуть, що я божевільна! Вони кажуть, що зі мною неможливо знаходитись в одній площині, що я "шкідлива для оточуючих"! Найласкавіше, що вони кажуть, – це що я не така, як усі, що я не схожа на інших! І це останнє звучить із їхніх вуст, як комплімент, порівняно із іншим! Вони кажуть… Але попри це приходять до мене знову і знову… Чому? Чому вони приходять, якщо вважають мене "шкідливою"? Може, тому що справді люблять?

Вони не люблять, коли я кожного дня фарбую волосся або нігті – це шкідливо і мені не личить.

Вони не люблять, коли я сиджу до ночі і щось пишу або читаю, або дивлюсь телевізор, а потім сплю до обіду – це ненормально і протиприродно для організму.

Вони не люблять, коли я повторюю в слух одні й ті самі слова, бо вони мені "смачні" – це дратує їхні вуха і діє на нерви.

Вони не люблять, коли я заплітаю дві кіски – це дитячість, а я "вже не в тому віці, виросла вже з кісок".

Вони не люблять, коли я вигадую собі різні і дивні прізвиська, при чому починаю перейменовувати все від ніку до назви флеш-картки мобільника – бо вони і справді дивні, і обирати їх нормальна людина сама для себе не може.

Вони не люблять, коли я по декілька днів не їм, коли я зовсім не сплю декілька ночей – це ненормально.

Вони не люблять моїх довгих розмислів і розповідей про свої переживання (навіть не почуття, а просто переживання з будь-якого приводу), бо я надто вдаюсь до метафор, дуже "густо балакаю", під час розповіді можу далеко відійти від теми в почати читати "лекцію на тему", при тому звертаючись навіть не до них, а у простір або ніби до самої себе.

Вони не люблять, коли я ходжу гола по власній квартирі, вони приходять, а я похапцем починаю натягувати на себе перше, що трапляється під руки – бо це непристойно.

Вони не люблять, коли я півночі або ж цілу ніч гуляю сама в лісі, бо мені там легко дихається, легко думається, легко існується, легко ходиться, я там навіть не ходжу, а пливу, ковзаю, купаюсь у повітрі, у просторі – але це ненормально, це по-відьомському.

Вони не люблять, коли я по декілька днів не відкриваю дверей і не відповідаю на телефонні дзвінки – хвилюються, чи не зробила чого з собою, а скільки разів я намагалась їх переконати, що нічого з собою не зроблю, бо не можу.

Вони не люблять, коли я під час розмови дивлюсь прямо у вічі, не зморгнувши ні разу, – це дратує і робить розмову некомфортною, незручною.

Вони не люблять, коли у мене в квартирі скрізь розкидані мої речі: одяг, взуття, зошити, книжки, зламані ручки та олівці, папірці, диски, та що завгодно врешті, – бо я жінка, і в мене, як у справжньої жінки, повинен бути порядок вдома, а не цей останній день Помпеї, і що жоден чоловік не захоче так жити.

Вони не люблять, коли я йду по вулиці, не оминаючи жодної калюжі, жодного перехожого (останні оминають самі, коли бачать, що я їх просто не помічаю) і дивлюся при цьому в одну йкусь невідому крапку десь там, вдалині – це зі сторони виглядає божевільно, та й небезпечно врешті-решт, бо я так навіть дорогу можу переходити, навіть не помітивши її.

Вони не люблять, коли на одне питання даю дві (а той декілька) протилежні відповіді і обидві доводжу однаково сильно – це ненормально, бо я не маю визначеності у своєму житті, орієнтира, переконань, а отже, "загублена у просторі".

Вони не люблять, коли я виписую купу періодики, а читаю лише 1-2 журнали – це марнотратство і безглуздо.

Вони не люблять, коли я відмовляюсь від прогулянок і при цьому не називаю жодної причини, а просто мовчу – називають відлюдницею.

(30.07.08, за десяту годину вечора)

Вони не люблять, коли я ні з того ні з сього можу загнути смачного дев'ятиповерхового матюка – це вершина безкультур'я.

Вони не люблять, коли я годинами дивлюсь у вікно на одне дерево, що росте напроти – це тупо.

Вони не люблять, коли я пишу листи, а потім вкидаю їх у поштову скриньку, не вказуючи адресата, пишу сама собі, і вони врешті повертаються через деякий час – це безглуздо.

Вони не люблять мого постійно розкуйовдженого рудого волосся – це виглядає дико, по-відьомському.

Вони не люблять, коли я психую, нервую по кожному випадку, роблю з мухи слона, при цьому розкидаю речі, можу смачно щось розгатити об стіну, а потім сміюся наче нічого й не було – це виглядає не здорово.

Вони не люблять……… мене??? Чомусь я так не думаю… бо чому вони тоді б приходили до мене майже не щодня, готували для мене, коли я сама не хочу, викликали щораз слюсаря, вийняти замок у дверях, коли я не відчиняю по декілька днів і не відповідаю на дзвінки? Чому? Хочете спитати в них? Немає сенсу. Бо вони ні з ким не розмовляють, ні з ким, тільки зі мною, як я з'ясувалось нещодавно, коли до мене прийшла сусідка, забувши, що в мене ніколи немає нічого на "позичити". І щораз кажуть тільки те, що вони не люблять. Вони дивляться на мене своїми блакитними очима так, наче бачать наскрізь, так, наче бачать моє серце, як воно пришвидшено б'ється під таким поглядом, як стрімко біжить кров по судинах, як зіпсовано шлунок постійним недоїданням і безкінечними чашками кави…
Єдине чого не люблю я – це прибирати біле пір'я, що вони залишають по собі кожного разу, як приходять.

кохання=мушля?

2009-07-22T14:26:00.001+03:00

Усе частіше мені чомусь здається, що кохання – це те ж саме, що мушля… Тобто коли вмирає равлик, то дві половинки мушлі розпадаються і губляться, губляться у морі чи ще гірше – океані… І відтоді знайти ці дві мушлинки і скласти цілу – неймовірна удача і це майже неможливо (кажу "майже", бо ймовірність все ж існує завжди, навіть якщо вона така мізерна і примарна)…
Нещодавно, сидячи на березі, знайшла дві мушлинки… (дві половинки?)… Колір майже однаковий… Розмір… Думала скласти… Але… викриви у них, бачте, в різні боки, тому й не складаються в одну ніяк…
"І всі казали, яка вони пара і як вони схожі поміж собою. І хто би повірив, що ми незабаром розійдемось блискавкою надвоє?..." – вкотре чую голос Саші-Каші у навушниках і думаю… чи реально знайти свою другу мушлинку? Іноді думаєш, як я тоді на березі, що ось вона половинка, прикладаєш, аж тут раз – і викриви у вас в різні боки… І що тоді? Одні з розчаруванням викидають, сподіваючись колись знайти-таки свою, а інші залишаються різновикривлені до кінця життя і думають, що краще так, ніж зовсім ніяк: "Але ж колір і розмір підійшов… ну а викриви…а раптом обтешуться з часом і стануть однакові… ну хоч більш-менш"… більшість перших все одно згодом обирає другий варіант…
Таке життя?

трупік_спогаду

2009-07-22T14:21:00.002+03:00

Ми з такою легкістю можемо вбити комаху: комара, мушку, таргана. Але чому не можемо так само легко вбити почуття, відчуття, спогад, просто плеснути долонями у повітрі, потерти їх одна об одну для певності, змахнути пальцем трупик з долоні і все, і забути, що цей момент мав місце у житті? 20.06.08 Так ні, ми навпаки живемо цим, ми живемо цими спогадами, ми ними мучимося, у цьому плані ми мазохісти (тобто більшість з нас). Ці комарі обсіли нас, кусають, а ми навіть не намагаємося їх прогнати, нам того не хочеться, все навпаки – ми ще й обмащуємося солодкою водою, щоб їх зліталось більше, щоб кусали болючіше, щоб нам було ще гірше… А все заради чого? Що це за витончена форма мазохізму? 27.06.08

i'm here

2009-07-13T21:12:00.001+03:00

ну вот... может, хоть этот блог приживется...